Наш край у 1939- 1945 роках.

Тема.  Наш край у 1939- 1945 роках.

Мета : ознайомити учнів  з подіями , які відбувалися на Ржищівщині  в роки Другої світової війни, показати героїзм і мужність наших земляків –партизанів і підпільників, захисників і визволителів  Ржищева, остарбайтерів і  тимчасово загарбаних, але не скорених  міщан. Розвивати вміння учнів проводити семінарські заняття. Виховувати осуд до будь - яких війн і прагнення захищати Вітчизну.

 Тип уроку:  урок - семінар.

Обладнання:  карта Другої світової війни, фотографії періоду Другої світової війни, презентація.

Хід уроку.

І.Організаційна частина.

ІІ. Вступна  частина.

Вчитель.

Спрадавна існують легенди про Ржищів -

Квітуче полянське село.

Безжальний час тільки назву не знищив,

Усім негараздам назло.

Тут стрічку сріблясту природа прослала:

Розлив свої води Славута старий,

Він ще пам’ятає, як рать Святослава

Була на Дунаї,ходила у Крим.

До нас крізь століття тужливим акордом

Вертається спогад, коли,

Як смерть невідступна Батиєві орди

З мечем нашим краєм пройшли.

Чучин зруйнували, Йван-город спалили,

На Київ пішли,на Рязань,

Від них не тікали лиш скіфські могили,

Як десь літописець сказав.

Тепер, в 41-й нас погляд приводить,

Нагадує, кличе туди,

Де сонце червоне під обстрілом сходить,

У чорний закутаний дим.

Хоч висохли сльози, могили лишились, -

Відлуння страшної війни:

Ще криком дитячим кричить Крутий Вивіз,

І стогнуть від ран Букрини.

Вчитель. В ці перші жовтневі дні український народ відзначає  річницю визволення України від фашистських загарбників у межах кордонів 1939 року. Ми багато знаємо героїчних битв періоду Другої світової війни, які відбулися в Україні, а сьогодні ми поговоримо про події які відбулися на Ржищівщині, адже часто ми знаємо  історію країни, але не знаємо історії рідного краю.

Урок буде проведено у формі семінарського заняття.

ІІІ. Основна частина.

План семінару.

1.            Оборонні бої в районі Ржищева.

2.            « Новий порядок» на Ржищівщині.

3.            Ржищівські остарбайтери.

4.            Партизанський рух на Ржищівщині.

5.            Розстріл мирних жителів у Крутому Вивозі.

6.            Роль Ржищева у форсуванні Дніпра.

7.            Звільнення краю від фашизму.

IV. Підсумок  уроку

Додотковий матеріал для проведення семінару

Оборонні бої в районі Ржищева.

Мирну  неділю 22 червня 1941 року порушило повідомлення по радіо про початок Великої Вітчизняної війни, що прозвучало з гучномовця, встановленого на  стовпі  в  центрі  Ржищева. Люди сприйняли  цю  страшну  звістку  як  велике  нещастя,  що  прийшло  на  їхню  землю.  Наступні  кілька  днів  більшість чоловіків  Ржищева  і  оточуючих  сіл  викликали  до  військкомату,  де  їм  було  вручено  повістку  до  мобілізації.  Кілька  днів  у  Ржищеві  стояв  плач  жінок  та  дітей,  що  виряджали  на  війну  своїх  батьків,  синів,  чоловіків.  А  в  липні  місцевою  владою  з  усієї  Ржищівщини  зібрано  близько  500  чоловік  та  відправлено  на  Донбас,  в  Краснодонський район,  збирати  врожай.  Та  і  в  Ржищівському  районі  кипіла  робота.  Треба  було  якнайшвидше  зібрати  все  цінне,  і  евакувати  на  схід.  Вивозились  трактори,  устаткування  механічного,  цегельного  і  цукрового  заводів,  маслозавод.  Те,  що  не встигли  вивезти, знищували  або  закопували.  На  початку  липня  1941  року  з  ферм  Ржищівщини  зібрано  худобу  та  відправлено  частину  до  Яготина,  а  частину -  до  Переяслава.

   Старих,  жінок,  дітей  залучали  до  земляних  робіт :  копати  протитанкові  рови,  бліндажі  та  окопи.

    На  початку  серпня  до  Ржищева  підійшли  німці.  Оборону  Ржищівського  плацдарму  здійснювали  війська  698  стрілецького  полку  146  стрілецької  дивізії  26  армії  та  кораблі  Пінської  військової  флотилії - монітори  "Флегина" ,"Левачов"  і  два  канонерські  човни.  Німецькі  частини  спочатку  вели  наступ  в  районі  Трипілля,  але  2  серпня  з  допомогою  146- ї  та 159-ї  стрілецьких  дивізій  наступальний  авангард  німецьких   угрупувань  був  відкинутий.  3  серпня    німецькі  частини  намагались  захопити  село  Гребені,  але  монітор  "Левачов" ,  яким  командував  капітан  С. Ф. Макаричев,  наблизився  на  віддаль  800  метрів  до  села  і  прямою  наводкою  відкрив  вогонь  по  загарбниках.

    Оборона  Ржищівського  плацдарму  тривала  аж  до  15  серпня,  поки  командуючий  Південно-Західного  фронту генерал-лейтенант Кирпонос  не  дозволив   26-й  армії  залишити  правий  берег  Дніпра.  Переправу  в  районі  Ржищева  забезпечував  37-й  окремий  понтонний  батальйон.  Німецька  авіація  намагалась  бомбардувати  переправу,  та  їй  перешкоджали  радянські  зенітні  установки, що були розміщені на лівому березі. Для відходу радянських військ та його прикриття були виставлені заслони. В пам'яті жителів Ржищева ніколи не згасне самовідданий подвиг кулеметника  Ярдюкова Олексія, що прикривав відхід радянських військ. Він тримав оборону в районі аеродрому (зараз це поля біля будівельного технікуму). Вистріливши весь запас набоїв,знищив більше 200 фашистів, Ярдюков, будучи пораненим, доповз до Невінчаного яру, а потім, коли стемніло, переплив на лівий берег та дістався своїх. Але багато оборонців героїчної переправи назавжди лишились на цій землі, окропивши її своєю кров'ю. Все поле аеродрому було вкрите трупами ворогів. Більше 1000 радянських воїнів загинули на дніпровських кручах,біля Ржищева,захищаючи місто і переправу.  Тільки 21 серпня 1941 року Ржищів  був захоплений німецькими військами,але в районі аеродрому бої точилися  ще до 28 серпня 1941 року. Рятуючись від обстрілу та бомбардування, населення містечка переховувалось в погребах та ямах.

« Новий порядок» на Ржищівщині.

   Зайнявши містечко, німці зразу ж почали займати найкращі оселі для себе, викидаючи на двір чи до сараїв старих, хворих та жінок з дітьми. Грабували, ґвалтували , забивали худобу, ловили та їли птицю. Тепер вони почували себе повними господарами. З перших днів окупації фашисти заарештували, розстріляли всіх євреїв, а комуністам і комсомольцям було наказано з'являтись в Ржищівську комендатуру для відмічання раз в два дні. Пізніше вони теж були арештовані, якщо не втекли. Гітлерівці забирали рідню комуністів та комсомольців і  кидали до в'язниці, яку було влаштовано  в  приміщенні бувшого католицького костьолу та бувшого КПЗ.

       Німецькі  окупаційні  власті  почали  створювати  свої  адміністративні  органи. На  керівні посади призначались  німці, а українцям  було дозволено займати найнижчі пости - старост та поліцаїв.  За свідченням жительки Ржищева  Пасеки Є. Г.: "Комендантом  Ржищева був  німець, він їздив на бричці разом з перекладачкою Майданюк. Начальником Ржищівської жандармерії  був німець на прізвище Фрібе, а начальником поліції був Коляда.  У  Ржищеві були й поліцаї. В поліцію здебільшого йшли з остраху за себе та за свою сім’ю, родичів. Та були й такі ,що за своїм бажанням йшли служити в поліцію. В той час було дуже легко  зірвати  злість на людині, склавши на неї наклеп".

     Молодь , що була влітку відправлена на Донбас,почала повертатись додому, де їх чекала така ж рабська праця. Німецька адміністрація зберегла колгоспи як форму залучення населення до праці. Відтепер вони стали називатися  "громгоспами". На роботу виганяли дуже рано, працювали без перерв, майже до пізньої ночі, і нічого не можна було взяти з їстівного для себе чи для дітей. З допомогою каторжної праці місцевого населення, ще до початку 1942 року Ржищівська окупаційна адміністрація відбудувала маслозавод, а по селах - сеператорні дільниці, пекарню, частково механічний завод, де влаштували ремонтну базу для своєї техніки,відновлено млин. У Ржищеві почали випікати хліб. "Самі німці їли хороший хліб,а людям продавали такий,що не можна було й ковтнути."(Є.Г.Пасека.)

       «В роки окупації не дозволяли продавати на базарі ні молока, ні сиру,ні яєць. Все треба було здавати окупаційній владі. Хто смів продавати щось їстівне,того жорстоко били. За трьохлітрову банку молока одну жінку побили так , що вона померла. »(З.М.Зелена).

       Ржищівські остарбайтери

  Навесні 1942 року німецькі  окупаційні  власті  почали відправляти  до Німеччини та  Австрії  молодь  на роботу.

       Спочатку  розносили по хатах  повістки,   написані українською мовою, а  пізніше  приходили  і забирали насильно. "Ми ховалися, щоб не їхати.  Але,  рятуючи  своїх  батьків,  мусили  коритись. У вересні 1942 року 30 ржищівських  дівчат, серед  них і  я,  були  привезені  у німецьке   місто Верл,  де  нам довелося  працювати на військовому заводі. Там померла від  виснажливої  праці наша землячка Чередніченко Таня,  їй було лише 15 років.

   Багато хлопців і дівчат із Ржищева, нашого району, працювали в Німеччині, Австрії. Ми ледь встигли закінчити школу, як уже стали невільниками, рабами", згадує  Л. Ф. Оваденко.

" Моя мама працювала в  громгоспі. Я булла  в неї одна дитина,  і вона слізно просила бригадира,  щоб  він мене  відпросив  від  Німеччини.  Потрапила  я  в  останній  набір, і 7 травня  1943 року  повезли нас підводою  в Кагарлик на залізницю. Працювала  я до 1945 року в німецькому  селі  Крайцау."-  згадує  Н.Д.Лесик.

   Також наша землячка Н. К. Поночовна розповідає: « Під час війни я працювала на лісопильні. Носила тирсу з-під  станків.    Німці з собаками ходили по Ржищеву,  забирали молодь в Німеччину.  Побачивши  німців, чоловіки,  з якими я працювала,  сховали мене в труні ( їх  багато  стояло у підвалі ). На неї  зверху поставили ще одну, присипали тирсою, яку полили переробкою нафти. Собаки мене не знайшли. Але фашисти забрали мою маму. Я мусила її визволити. Зібрала у вузлик дещо з одягу, в дорогу мати поклала шматочок сала,  хліба,  цибулі - все, що могла дати в ті голодні роки окупації. Повезли нас, як робочу худобу, в товарних вагонах на чужину.»

  Ось ще один спогад Т.П.Карпенко - "Щоб не їхати в Німеччину, я двічі втікала з дому, а на третій раз, коли прийшли за мною, мусила рятувати своїх батьків. Перед цим я роздерла собі ногу,  на рану  поклала  часник  і сіль. Нога зробилась червона, пухла, та німці не зважали на це. Я вже матері ногу і не показувала, щоб вона не плакала, і заборонила навіть проводжати мене. Довго ще гоїла хвору ногу, працюючи у м. Верлі в Німеччині.

   " Я була в сім’ї наймолодша, сьома дитина. Ховалася, щоб не їхати на чужину. Німці забрали матір, завезли у Київ. Вона не поверталася вже 3 дні. Жаліючи її, я сама прийшла до сільради... Працювала у Штудгарті на заводі, що виготовляє зброю, гнула спину у господарстві німецького фермера."(К.С.Войтенко).

   Знайдено архівні  списки, в яких поіменно записано 416 мешканців Ржищева, що були забрані до Німеччини в 1942-1943 роках. Не всім пощастило повернутися додому. Зовсім юні,  на  чужині  зневажені,  голодні, згорьовані,  вони тяжко працювали,  летячи думками на рідну землю.  Їх спогади  -  то окремі, гіркі, пекучі  сторінки  історії  періоду  війни.

                                    Де ж ти,Україно?

                                    Десь за  небокраєм...

                                    Болем безупинно

                                    Моє серце крає...

                                    По боках колони

                                    німці з канчуками...

                                    Може,йду востаннє

                                    рідними стежками.

                                   Мами не побачу -

                                    В чужині загину...

                                    Як дівчина ,плаче

                                   Моя Україна.

                                      ( О .Предаченко  )

Віра  Ліпатова, одна з тодішніх  "остарбайтерок "  Ржищева  згадує:  "Коли почалась  війна,  мені   було  15 років. У  педучилищі  зробили   гімназію,  і  я пішла туди вчитися... Із  гімназії  якраз  і забирали молодь у 1942 році на роботи до  Німеччини. Були  складені  списки, а по них видавали повістки на  вивіз  на  роботи.

    У одному із класів сиділа комісія. Нас, дівчат, обдивлялися (ми були без одягу, і нам дуже було соромно) - чи ми не маємо яких хвороб, чи здорові. Разом зі мною були з Маківщини (куток Ржищева) : Марія  Боцвін, Надія Задорожня, та інші. Забрали в  Німеччину і мого брата,  Миколу Іваненка. Він згодом працював у хазяїна разом із жінкою. Ще,  пам’ятаю, забрали Зіну   Гончаренко.

   Збірний пункт був біля  гімназії, там нас посадили у підводи і повезли на гору (де тепер автопарк). З нами  йшов  місцевий  батюшка  прочитав молитву,  поблагословив  усіх.  Ми  знову  сіли на підводи  і  повезли  нас   у Кагарлик на станцію. Там  загнали  у  товарні   вагони  такі  брудні,   що  не  можна  було і  сісти. Привезли до кордону на  пересильний пункт, там  всіх  загнали  у  баню  митися.

   Потім зайшла якась  жінка,  одібрала  дівчат,  у  кого  були гарні   коси, і повела  довгим коридором. Зі словами: "Ми вам, "советки", отомстим!" завела у кімнату, і там  жінкам  повідрізали дівчатам коси.

   Знову посадили у вагони, правда, вже чисті, і повезли у Австрію. По приїзді до Відню, нас розподілили на різні роботи. Я потрапила у місто  Енгерау, на завод  "Земперіт" - тут виробляли гумові вироби  для військових літаків, різні  труби та інструменти. Так працювала я на цьому підприємстві 10 місяців.

    Якось, одного дня до нашого бараку прийшли "покупці" ( німці-господарі), нас усіх поставили у шеренгу, і вони вибирали собі робітниць. Так опинилась я у селі Цю-Яндорф, доглядала у хазяїна худобу. Праця була дуже важкою. Треба було щодня вичистити гній після 7 корів, вивезти його в поле. Була й інша робота по господарству. Спала в комірці, їсти хазяйка давала трохи хліба і молока. Пізніше перевели мене до іншого господаря, в нього я теж доглядала худобу, доїла корів, прибирала  магазин хазяїна, робила  всяку роботу, яку мені  наказували.

        Недалеко був чоловічий табір. Якось, у вихідний день я понесла хлопцям трохи цигарок і їжу, яку дала  хазяйка (без її відома нічого в господарстві я не мала права брати).  Перекинула згорток через колючий дріт і пішла назад. Раптом чую, як німецький вартовий скомандував :"Шісен!".Я злякалась, повернулась до нього спиною і хотіла тікати. Аж тут пролунав постріл. Але я не впала, бо німець вистрелив вгору. Не обертаючись,я побрела до господи.

     Пізніше хазяїн мені пояснив, що німець не застрелив мене тільки  тому, що у нього,  у господаря не  було  б  більше  даремної  робітниці!

 У 1945 році визволила нас Радянська Армія. Забрали до комендатури, розпитали і записали, де  хто працював. Потім повезли у Будапешт. Там ми чекали на поїзд, щоб їхати додому. Як переїхали кордон і були вже на рідній землі, то були такі раді, що і описати не можна - обнімались,плакали,співали: нарешті   ми  були  вдома!

    У Кагарлику я зійшла з того поїзда,до Ржищева повернулась з Німеччини однією з перших,кого забрали на примусові роботи. До мене приходило чимало батьків,розпитували за своїх вивезених  дітей. Я їм казала:"Ждіть,і ваші скоро повернуться"....."

     Одна з тих, хто пережив війну, і був на примусових роботах у Німеччині  є Карпенко Тетяна Панасівна. З її сповіді ми можемо уявити яке страхіття пережили остарбайтери. "Почалася війна в 1942 році. Німці у Ржищеві  стали забирати молодь у Німеччину на примусові роботи. Ніхто не бажав туди йти. Ховалися ,не з‘являлися по повістці.

   На мене вже принесли 3-ю повістку і передали :"Не з’явишся на  збори,- заберуть батька і спалять хату". Везли нас поїздом у товарних вагонах. На день відкривали двері. Їдемо ,дивимося на нашу українську природу, прощаємося з рідною землею... Дівчата десь уже в Карпатах вистрибували з поїзда ,але їх половили і повертали у вагони. Я не могла втікати через хвору ногу.

   У місті Верл 30 дівчат із Ржищева працювали на військовому заводі. Видали спецівки ,"шули" дерев’яні  на ноги. Жили в бараках, оточених високим дерев’яним  парканом із колючою проволокою зверху.

            На заводі нас стерегли німці. Вони ж і вчили нас кілька днів роботи на верстатах. Багато дівчат калічилось  від тих верстатів, пальці відривало. Робили металеві гільзи для снарядів. Працювали по 12 - 13 годин на добу. Мене переводили з цеху в цех на різні роботи, бо була я мала і худа, слабосила. Пам’ятаю, одного нашого поліцая звали дівчата "Змій Горинич", бо був дуже лютий, бив нас, іншого - "швайне"(свиня). А ще був такий "Калачик"- низенький і товстий - дуже добрий до нас,  його ми просто обожнювали. В кожної з дівчат на грудях була нашивка з номером. Мій був 2549 на нашивці літери :"OST-остарбайтер"(робітник зі сходу).

« Кормили нас аби – як, щоб не померти з голоду: зранку давали каву з ячменю і шматочок хліба, в обід – варену брукву розсипали у миску і роздавали. Увечері – знову кава і тоненька скибка хліба. На роботу з ранку водили під конвоєм, пізніше,як бомбили американські літаки довколишні промислові заводи, то ходили самі, без конвою.

У таборі, пам’ятаю, на нас випробовували газ. Після роботи загнали у лазню і пустили газ, який смердів часником. Ми стали задихатися, почали кричати, стукати у двері. Дівчата з партії, що чекали надворі, розбили вікно і ми без одягу повискакували з тієї душогубки.

Працювали так, як і німецькі працівники: у неділю був вихідний, свята відзначали лише один день – це було Різдво, Паска і Новий рік.

Спочатку нас нікуди не випускали з бараків, а пізніше дозволяли виходити за межі території бараків, проте вимагали щоб на грудях був пришитий знак «OSt»(Л.Цимбал)

  З далеких Німеччини і Австрії на Ржищівщину іноді приходили листи. Дозволяли "остарбайтерам" на місяць 2 листи - листівки з Німеччини,-14 рядків ( писали між рядками,на 28 раз і більше, дрібними буквами). Писали з Німеччини, щоб не журилися вдома за нами, щоб батьки берегли здоров’я , що в них все добре ( 50% листів), що не голодні,що живуть "харашо", що дуже скучають, хочуть додому. Запитують у листах про здоров’я  рідних, за живих, за врожай,просять не журитися. Хлопці просять тютюн(міняли в Німеччині на одежу, черевики,...). Слали з України дітям -"остарбайтерам" крупи, коржики.

   Частина листів про те, що робота важка, її дуже багато, що дуже голодують, пишуть про пекучий сум, жаль за рідною землею.

   В листах є рядки, затушовані чорним чорнилом - німецька "цензура" затирала   «гострі» рядки...

Лист, який надійшов на Ржищівщину від Крівенік Ганни: « Здрастуйте тату і мама і брат. Я поки жива. Я роблю у заводі.  Моя робота 300 км далі от Берліна. Роблюю коло станка, де виробляють часті  до самольотів. Робота не дуже важка ну грязна.  От лагеря до заводу 4 км, встаємо в 7 часов на роботу, і робимо до 6 вечора.  Нас у кімнаті 15 душ. тут 3 тис. душ.»  

    Лист сестрі Корінь Федосії Володимирівні від Корінь Марії:

« Откритка пущена 31 серпня 1943 року. Добрий день чи вечір моя рідна сестричка Федося. Я поки жива, здорова, чого й тобі бажаю... Живу по - старому сестричко рідна моя,пиши, які новості, як батько живуть, як сестри мої. Получила 4 откритки з дому одну від тебе. Мої сестрички аби я крила мала то я б до вас щоночі прилітала та своє вам горе розказала. Хай батько і мати не плачуть. Мені добре...»

  Лист доньки Марченко Анни - батьку Марченко Тимошу:

 "2 вересня 1943 року. Лист від Галі до рідненького таточка... Я поки жива, здорова але життя неважне... Я дуже часто хворію,бо тут не такий клімат,як на Україні,а сирий такий. Я послала письмо, ну отвєта ще не було….Болять в мене очі,на роботу я не хлджу і грошей в мене нема, але вже 5.IX піду робить в очках…  Ми получаємо гроши от виробу 10 – 15 марок в неділю… Чого ж ви не пишете мені…

Лети, лети соловейку, та сядь у садочку,

Спитай отця і неньку нащо забули дочку.

Спитай сестрів, спитьай братів, що вони думають:

Мали сестру Галю тепер забувають.

Ой заплачеш моя мати, заплачеш, заплачеш,

Бо  ти мене в нашій хаті не побачиш

Ой заплачеш, моя мати,обійдеш ворота,

Нема моєї донечки, вся стоїть робота.»

2.5. «Є надія,що лихо моє,моїх подруг знедолених не довічне…»

Протягом 1942- 1943  років з Ржищева  відправлено  276 чоловік.  По-різному склалась  їх  доля :  хто загинув,  хто потрапив  після війни до союзницьких військ і назавжди покинув  Батьківщину,  а  хто  повернувся  додому.

Розстріл мирних жителів Ржищівщини у Крутому Вивозі в квітні 1943 р.

У квітні 1943 року у Ржищеві і навколишніх селах  почалися арешти. Вони продовжувалися  кілька  днів. Чимало людей замкнули у місцевому костьолі. Більшість заарештованих були  комуністи. Їх тримали в келіях колишнього будинку ксьондза (нині приміщення СУПТР).  Також ув'язнених людей утримували  в сараї, що слугував  за склад  до  війни. Тримали людей у тісноті, в жахливих умовах. Чоловіків били до крові.

Місцевий житель Володимир Петренко згадує, що його тітки і брат були арештовані. І ось якось він добився через знайомого поліцая зустрічі з ними:       «Невеличкі келії були переповнені, сісти було майже неможливо, бо протягнути ноги не було куди. Кілька разів на день я ходив із передачею.

     На вулицю заарештованих не випускали. Весь час чувся стогін і плач. Німців біля з них майже не було. Все робили поліцаї: їх було  чоловік 25. За декілька днів до розстрілу людям заборонили передавати їжу,і я вже не міг побачити своїх... Розстрілювали людей 3 дні - на Великдень.

         Людей запихали у "чорний воронок". Так називали закриту машину з будкою, в яку було проведено трубу з вихлопними газами. Машина була облаштована так: позаду подвійні двері  без вікон, між якими сидів поліцай у кабінці, щоб не труїтися чадним газом. Під зовнішніми дверима - невеличка сходинка.

      Я тричі їздив на тому "воронку", чіпляючись за підніжку, до Крутого Вивозу(околиця Ржищева біля Дніпра), і бачив розстріли на власні очі. А це було так: машина їхала дуже повільно, робила кілька ходок  на день; по дорозі я вискакував на сходинку, хапався за ручку дверей і виїжджав на гору за місто. Недалеко від ями, де розстрілювали, росли  два товсті осокори. Біля них я зіскакував на землю і ховався. За кермом був поліцай , його супроводжували ще два: один у кабіні, другий біля камери з людьми. Може, поліцаї мене й бачили,але не чіпали.

      У протитанковому рову, у Крутому Вивозі, було викопано 5 ям, приблизно 3*3.5 метрів , глибиною до 2 метрів. Спочатку розстріляли євреїв біля першої ями. По дорозі люди в машині чаділи від вихлопних газів. Машина біля ями  відкривала двері,і затруєні люди просто випадали з машини,хапаючи свіже повітря. Тут їх зустрічали кулі. Розстрілювали жертв перехресним вогнем з двох кулеметів, що стояли по кутах ями навхрест. Іноді кулі не попадали в людей, тоді  в яму падали і мертві, і живі. Я бачив,  як загинули  мої тітки.  Розстріли проводили ті ж поліцаї, що возили людей. Зразу ж після розстрілу вбитих поливали якоюсь рідиною (карболкою чи вапном) і загортали землею. Хто не загинув від куль, той помер під убитими, засипаний землею.

Ще три дні земля ворушилася,люди помирали від задухи.

         Після визволення Ржищева ( січень 1944) вже навесні, десь у квітні цього ж року  почали відкопувати з ями розстріляних, щоб переховати їх у братській  могилі. Більшість розстріляних забирали родичі з навколишніх сіл для перепоховання... Я відразу знайшов і пізнав своїх тіток Фросю і Марійку... Кров засохла на їхній одежі. Вони загинули від куль. А от рани на малому Толіку не було. Очевидно, він помер під убитими.»

 Марія Тимофіївна Іваненко 1930 р. н. згадує, що її сім’ю (батько був комуністом) 13 квітня 1943 року серед ночі арештували ,а їй вдалося втікти до дядька,який перевіз її човном через Дніпро у село Гусинці, що розкинулося на лівому березі Дніпра навпроти Ржищева, і поселив у знайомих.  До цього часу в пам’яті Марії Тимофіївни збережені події тих страшних днів. « Я цілими днями стояла недалеко від хати біля самісінької води і все дивилася на високі ржищівські береги. 16 квітня 1943 року десь після 17 години я почула часті автоматні черги і поодинокі постріли. Я розумом і душею зрозуміла, що моїх батьків і сестричку розстріляли, і що я їх ніколи вже не побачу. Я не те, що плакала, я кричала від тієї туги і страху.»

         Тільки за три дні з 17 по 20 квітня 1943 року тут було вчинено справжню розправу над в’язнями. Люди, яких зігнали до православної церкви, спостерігали за цими страшними подіями. В’язнів виводили на подвір’я і після недовгого суду саджали в душогубку, а коли там збиралось кілька десятків людей, пускали отруйний газ. Трупи вивозили до Крутого Вивозу  і вкидали до протитанкового рову. Інших в’язнів просто розстрілювали та кидали туди ж. В ці дні задушено та розстріляно 1543 чоловіки, з них 900 дітей.

 1767 мирних жителів з Ржищева: православних і євреїв, було знищено у Крутому Вивозі. Їх поховали  в домовинах у братській могилі на дніпровій кручі недалеко від місця розстрілу. У 60-х роках минулого століття  біля могили жертв фашизму поставили пам’ятник - схилена у скорботі українська мати  із сином, що тулиться до її ніг, ніби шукаючи захисту у неньки.

       Згодом постамент скорботної матері перенесли  в парк ім. Тараса Шевченка, де  він  стоїть донині.

        5 листопада 2008 року в Крутому Вивозі було встановлено  меморіальний камінний хрест із написом про  трагедію, що відбулась понад 60 років тому, замість дерев’яного, який стояв до того, вказуючи на місце загибелі людей.

Партизанський рух на Ржищівщині

            Незабаром після нападу Німеччини, почали організовуватись партизанські загони та підпільні диверсійні групи в тилу ворога.  В Ржищівському  районі на початку війни було створено 8 патріотичних організацій. На початку 1942 року вчитель Ю.І. Стеценко заснував у Ржищеві підпільну групу, а влітку, на  її основі створено підпільний райком партії. Під час окупації німецько - фашистськими військами на Ржищівщині  діяло два партизанських загони. Один загін імені Щорса діяв на  Лівобережжі і зосереджував свої основні сили в лісах між селами Рудяків та Гусинці. Командиром загону був Коротін. До загону також входили: Мазур М.І.; Кононов. Філіпов, О. Пархоменко, Євдокія Ворона (Власова),Микола та Надія Кудрященки, Микола Овсієнко та інші. Загін мав зв'язок з підпільним Київським обкомом. Зв'язковим був Василь Купчик. Ця група мала в різних місцях району кілька радіоприймачів, при допомозі яких партизани отримували інформацію про події на фронтах.

   Особливо активно діяли партизани загону імені Чапаєва. До загону входили: Примак  П.І. (командир), Микола Попов та багато інших... Трохи пізніше був організований партизанський загін, що носив назву "Боженка". Але всі ці загони діяли розрізнено, тому постало питання про їх об'днання в партизанське з'днання. На Ржищівщину  зі штабу партизанських загонів було надіслано групу, яку очолював казах Касим Кайсенов для об’єднання загонів. Перша організаційна нарада партизанського з’єднання відбулася у  Македонах  в хаті колгоспника Авраменка Н.. Тут було дано кожному завдання готувати людей до масової політичної роботи серед населення, піднімати їх на боротьбу проти німецьких загарбників, розповідати людям про події на фронтах. З невеликих загонів згодом утворилось ціле партизанське з’єднання, що нараховувало до 3 тисяч бійців. З’єднання охоплювало Переяслав - Хмельницький, Яготинський, Бориспільський, Канівський, Миронівський, Ржищівський райони.

   Партизани займалися збором інформації  про фашистські військові угрупування, нищили німецьку техніку, підривали пристані, баржі, заважали німецьким окупаційним властям збирати продовольство, громили поліцейські штаби, вбивали поліцаїв,солдат і офіцерів  вермахту. Тільки восени 1942 року загін імені Чапаєва організував аварію трьох ворожих  ешелонів з озброєнням, а протягом 1943 року партизанами знищено 16 сепараторних пунктів, самохідну баржу, 3 поліцейські штаби, 3 військові німецькі катери, чимало солдат, офіцерів та поліцаїв, розповсюджувались серед населення листівки пропагандистського характеру.  Велику допомогу надавало населення Ржищівщини: давали необхідну інформацію, продовольство,переховували поранених, ставали зв’язковими.  Німецьке командування не раз проводило каральні операції  проти партизанських загонів, але партизанам весь  час вдавалось виходити з  оточень ворога.  Та коли карателям все ж вдавалось схопити якогось партизана чи зв’язківця, після численних тортур та допитів його страчували, здебільшого на базарній площі у Ржищеві. Страти відбувалися публічно. Для цього зганялось мирне населення, а після страти, ржищівчан  заганяли до православної церкви молитись за спасіння душі страченого.  Ржищівська православна церква св. Трійці була відкрита окупаційними властями в 1943 році. З того часу релігійні обряди, служби стали систематичними.

         В тому ж році для ефективної боротьби з партизанами   німецький окупаційний режим вдався  до практики взяття заложників. За кожного вбитого солдата чи офіцера до в’язниці брали жінок, дітей, старих людей. В’язниця  була влаштована в приміщенні католицького костьолу. Після поразки під Сталінградом та на Курській дузі, фашисти почали закріплюватись на правому березі Дніпра. Було створено багато дзотів, артилерійських  установок на кручах правого берега, який значно вищий лівого, тому що зона обстрілу могла охоплювати два русла Дніпра і аж до сіл Гусинці і Кальне. Німці хотіли зробити нездоланний рубіж для наступаючих радянських військ.

Роль Ржищева у форсуванні Дніпра і звільнення краю від фашизму.

    В кінці літа 1943 року радянськими військами було зайняте практично все Лівобережжя. Йшла підготовка до форсування Дніпра. Партизанським загонам було доручено зібрати детальну інформацію про фортикаційні споруди на правому березі. Посилилась тактична взаємодія військових частин з партизанськими загонами. Велику допомогу частинам Воронезького фронту  надали бійці партизанського з’єднання  імені Чапаєва під командуванням І.К.Примака. Вони вийшли з лісів і 19 вересня в районі Переяслав - Хмельницького вдарили в тил відступаючи німецьким частинам, було знищено більше 500 окупантів і багато техніки.

   У вересні 1943 року розгорнулась битва за Дніпром. У смузі між Трипіллям і Каневом противник сконцентрував проти радянських військ 3 танкові, 2 моторизовані, 5 піхотних дивізій, чекаючи тут головного удару. Чагарники та гаї лівого берега дозволяли приховано  готуватись до форсування. В цьому місті був глибокий пісок і ця обставина послужила непогану службу. Пізніше полонені німці розказали, що їх командування виключало можливість висадки нашої артилерії на глибокому піску відкритої коси. Партизани зібрали та підготували човни для переправи, зібрали чимало дощок і сухих колод. З них робили плоти для важких вантажів. 20 вересня 1943 року від села  Яшники  на лівий берег вийшла і 11 - та мотострілецька бригада 40 - ї армії. Завданням 3 - ї роти розвідбатальйону, мінометної батареї було переправитись через Дніпро і з ходу зайняти плацдарм в районі Монастирка.  21 вересня форсування розпочалось. Відразу німецькі гармати, кулемети та авіація відкрили шквальний вогонь по наступаючих. Вода в  Дніпрі кипіла і здіймалась стовпами вгору від обстрілу та розривів авіабомб. За один тільки наліт в німецькій авіазграї було до сорока літаків. Вони робили так зване "чортове колесо":скидали бомби, розвертались та знову скидали смертоносний вантаж на голови наступаючих.

  Особливо тяжко довелось, коли радянські війська почали переправу через нове русло, бо до Старика автоматні кулі не долітали, а на новому руслі вогонь фашистів став дедалі прицільнішим. Та все ж форсування було здійснене. Передовий загін ,яким командував капітан Болбас Л.,закріпився на плацдармі Монастирок.  Зразу ж німецькі війська розпочали контрнаступ проти передових загонів радянських військ. Необхідно використати гармати, які б стріляли прямою наводкою. Тому з лівого берега в районі Б. Щучинки переправилась батарея капітана Петрова В. С. Вся група спрямувалась до невеликого спуску біля Дніпра, що в півкілометра від села. Танки фашистів весь час атакували плацдарм. Вранці під прикриттям туману вони знову розпочали наступ. Батарея старшого лейтенанта Блохіна встигає вивести з ладу чотири танки. На другій дільниці батарея капітана Петрова підпалює ще три ворожих машини. Фашисти на бронетранспортерах оточують героїчну батарею та майже всю її знищують. Та на другу добу радянські воїни знову займають цей рубіж. Велику допомогу наступаючим надали герої - танкісти. Однією такою машиною командував      Ю. Сагайдачний. Танкісти переправились разом зі своїм танком на понтоні і з ходу розпочали наступ проти ворога. Пізніше цей плацдарм розширився і увійшов в історію як Букринський.

   11 жовтня для всього Букринського плацдарму склалася тяжка ситуація. Німецькі війська стягнули сюди ще кілька піхотних і танкових дивізій, в тому числі відому танкову дивізію СС "Рейх". Бої ставали дедалі жорстокішими. Наші війська несли тяжкі втрати. Та все ж ця земля не була віддана ворогу. 38 днів і ночей тривали бої за Букринський плацдарм та відчутного результату так і не було досягнуто. Тому, 24 жовтня радянське командування прийняло рішення перенести основний удар на Лютіж для швидкого зайняття Києва. Тепер Букринський плацдарм називають «ложним», а смерть солдат була справжньою. Під час форсування тут полягло близько 200 тисяч радянських солдат і офіцерів. Хоч Київ і був взятий Радянською армією 6 листопада, та бої за Правобережжя тривали цілу осінь і до зими. Кілька разів робилися спроби звільнити Ржищів та вони були безуспішними і тільки 7 січня 1944 року Ржищів остаточно був визволений. Майже все містечко згоріло та було зруйноване. При відступі німці використовували тактику більшовиків:"відступаючи нічого не лишати ворогу".

   Всі з нетерпінням чекали довгожданої перемоги і вона прийшла, прийшла тоді, коли у Ржищеві зацвіли сади весною 1945 року. Хоч і багато лиха принесла ця жорстока війна та народ вистояв, бо вся атмосфера була сповнена на надії на щось нове, краще.