«Мій прадід- учасник Великої Вітчизняної війни»

Тема : «Мій прадід- учасник Великої Вітчизняної війни»

Мета: вшанувати пам'ять  тих, хто загинув у Великій Вітчизняній війні;  переглянути та згадати основні дати подій 1941-1945 років, які привели до Великої перемоги над загарбниками;формувати ціннісне ставлення особистості до суспільства і держави, що виявляється в таких якостях, як патріотизм, національна свідомість, самосвідомість, гордість за приналежність до українського народу.

Обладнання: мультимедійне устаткування,  презентація «Мій прадід- учасник Великої Вітчизняної  війни».

Хід заходу

Учитель: (Слайд 1.)

Минає 70 років від того часу, як стихли бої Великої Вітчизняної війни на нашій землі. Це була найстрашніша, найкривавіша війна століття. Скільки людей загинуло на фронтах, мабуть, ніколи не підрахувати...

    Війна... Скільки вона наробила горя, скільки життів забрала в небуття, скільки страждань змусила винести? Але наші люди, наші ветерани, колишні воїни - все подолали, все стерпіли. Що їм довелося перенести? І холод, і голод, і злидні, і страх. Вони мужньо пройшли цей етап в історії, ніколи не опускаючи очей, ніколи не падали духом. Але ця війна залишає великий слід в історії нашої країни, в пам’яті кожної людини.

    В кожній сім’ї пам’ять про цю війну буде жити завжди, адже в кожній з них, чи то прадід, чи то прабабуся, брали у ній участь. Скільки разів доводилося  слухати розповіді про страшні події. На війні багатьох було поранено і на все життя в них лишилося тавро від Великої Вітчизняної війни.

    Учень :(Слайд 2.)

Воїнам (Гафур Гулям, 1945 рік)

Ви — гордість народу, ви — суть його й сіль,

Ядро покоління і сила залізна,

Вогнисте і щедре буяння весіль,

Натхнення, цвітіння, опора Вітчизни.

Ви — воля, якої ніхто не скорив,

Для миру ви сила й опора священна,

Ви — спокій солодкий своїх матерів,

Ви — радість і гордість своїх наречених.

Усе, що я маю,— готовий оддать

За ваші квітучі, озорені весни.

Ви — днини ясної небачена рать,

Ви — в дальнє майбутнє прозріння чудесне.

Ви йдете — Й лягає на землю трава,

І жде вас домівка, і квіти, і води...

У шумі тополь — чуєм ваші слова.

А стан ваш — то посох, опора народу.

Життям своїм чистим — у бурі й вогні

Життя ви утвердили й сонце над краєм.

Ви — святість сердець на священній війні.

Ви смерть подолали — вам смерті немає,

І кров ваша чиста, як промінь зорі,

Всіх недругів змила з гарячої тверді.

Ви — світу основа, ви — богатирі,

Ви карк поламали неправді і смерті.

Ви дня золотого дзвінкі ковалі,

Мислителі й воїни, зодчі й поети.

Ви — щастя, ви — слава, ви — мир на землі,

Ви — спокій Вітчизни, ви — доля планети!

Учитель: (Слайд 3.) Війна - це жахлива трагедія в житті кожного народу. За вся історію людства не було таких катастроф та стихійних лих, які забрали б більше життів, ніж війна. Війна – це мільйон людських жертв, слізні спогади наших дідів та прадідів, які були свідками тієї жахливої події, коли під уламками гранат та свистом куль захищали свою Батьківщину

Ніхто не забутий, ніщо не забуте!

Протягом деякого часу учні нашого класу працювали над проектом: «Мій прадід- учасник Великої Вітчизняної війни».  Сьогодні  ми прослухаємо ці роботи та вшануємо пам’ять тих, хто здобув нам Перемогу,але не дожив до сьоднішнього дня.

  (Слайд 4.) Минуло 70 років після великої Перемоги над фашистськими загарбниками. Багато людей: військових і цивільних, партизанів і , навіть, дітей віддали своє  життя в ім’я Перемоги. Немає такої сім’ї, якої б не торкнулося горе втрат – чи батька , чи матері, чи сина, чи дочки , чи онука. Із моєї сім’ї , яка з діда – прадіда проживала в селі Залісся Чорнобильського району Київської області, на війну пішли два моїх прадіди , у ті роки молоді офіцери ,обидва старші лейтенанти, рідні брати Микола Андрійович і Михайло Андрійович Пилипенки.

Микола Андрійович до війни працював учителем математики у середній школі міста Чорнобиль. На фронті був з перших днів війни. Загинув 26 липня 1941 року під Ленінградом. Похоронений у братській могилі зі своїми однополчанами.

Михайло Андрійович зовсім у молодому віці прийняв бойове хрещення на фінській війні. А у Великій Вітчизняній війні дійшов до перемоги 1945 року. Брав участь у визволенні Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Німеччини, Австрії. Мав багато нагород за визволення цих країн.

Після війни працював на керівних посадах, в тому числі і в Закарпатті, землі якого увійшли до складу України в роки Другої світової війни, і потребували допомоги у розвитку господарства.

Помер він у віці  61 рік від старих ран та хвороб.

Малош Олексій

(Слайд5.) Мій прадід по материнській лінії – Сірий Степан Федорович народився в 1921 році в селі Залісся Київської області. Його син – мій дідусь,говорить, що дід не був балакучим , але деякі спогади збереглися.

Перед війною Степан  Федорович  був призваний на строкову службу до армії.

Моєму прадідусеві залишилося служити усього лише місяць до закінчення служби в лавах Радянської Армії в 1941 році, як  почалася Велика Вітчизняна війна. І він , не встигнувши повернутися до своїх рідних, пішов на фронт.

Прадідусь дійшов до Білорусії. Брав участь у Смоленській битві і битві за Дніпро.

Битва за Дніпро тривала з 24 серпня по 23 грудня 1943 року. З обох боків у ній взяли участь до 4 млн. чоловік, а її фронт розтягнувся на 1400 кілометрів. В  результаті чотирьохмісячної операції лівий берег Дніпра був звільнений Червоною Армією від німецьких загарбників. В ході операції значні сили Червоної Армії форсували річку , створили декілька плацдармів на правому березі Дніпра, а також звільнили місто Київ.

І нехай мій прадідусь був простим рядовим , але він був справжнім героєм, пройшов всю війну і повернувся тільки в 1945 році.

Не можна забувати про таких героїв . Ними треба гордитися.

Сіра Сніжана

(Слайд 6.) Мій прадід – Іваненко Іван Михайлович , дідусь моєї мами, народився 25 грудня 1911 року.  Він пройшов всю війну і дійшов до Берліну. Про війну він мало розповідав  моїй мамі. Це для нього були страшні спогади. У прадідуся  за роки війни було шість поранень.

На 9 Травня мій прадід ходив на парад із своїми фронтовими побратимами. Вони згадували про страшні події війни, співали фронтові пісні , плакали, згадуючи загиблих друзів.Іван Михайлович  помер від тяжкої хвороби.

Іваніна  Дар’я

(Слайд 7.)У селі Гусинці, що на лівому березі Дніпра, до війни жив мій прадід Пюра Анатолій Михайлович. Народився  Анатолій Михайлович 21 травня 1922року.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, прадід пішов захищати свою Батьківщину. На той час прадіду було лише 19 років. Сам я прадіда не знаю, але про нього мені розповів мій батько.  Він говорив, що його дід був хоробрий і мужній. В боях за Вітчизну здобув багато орденів і медалей: «За доблесть і відвагу», « За перемогу над Німеччиною» та інші. Дійшов мій прадід аж до Берліну. Залишитись живим йому допомогла сильна віра в перемогу.

Після війни він повернувся в рідний край, де жив і працював бакенщиком на Дніпрі. Потім, коли в результаті будівництва ГЕС, Дніпро було підняте і село залили води Дніпра, він переселився в село Гребені де одружився і працював на заводі «Радіатор» в місті Ржищів начальником цеху по виготовленню чугунних радіаторів.   Помер 14 січня 1994 року.

Я горджуся, що в мене був такий прадід, що воював за  рідну Батьківщину.

Пюра Максим

(Слайд 8.)

Наш прадід Довбиш Григорій Миколайович народився 5 лютого 1913 року в Ржищеві, в сім'ї робітника.  В 1932 році закінчив Ржищівський педагогічний технікум, а в 1938 році – Житомирський учительський інститут.  Працював викладачем української мови та літератури в школах Житомирської області та в Ржищівському районі.

31 грудня 1939 року був призваний на військову службу.

Учасник боїв з білофінами 1939-1940 –х років. Учасник Великої Вітчизняної війни з 22 червня 1941 року і до самого закінчення війни 9 травня 1945 року. Воював в рядах воїнів ІІ Українського фронту агітатором та політруком 29 Артилерійської бригади.

Брав участь у розгромленні Таманського угрупування ворога і звільнення від німецьких загарбників Таманського півострова. Разом з бригадою брав участь у звільнені міста Севастополя та Криму від німецько – фашистських загарбників.

За звільнення міста Феодосії бригаді присвоєно найменування «Феодосійська». Наш прадід, Довбиш Григорій Миколайович на той час мав військове звання майора, брав участь у лютому місяці 1945 року в прориві оборони німців в Східній Прусії.

Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР за мужність і стійкість солдати бригади були нагородженні орденом Суворова ІІ ступеня  та орденом Кутузова ІІ ступеня.

За мужність і стійкість, проявлених в боях, наш прадід був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної Війни, медаллю «За відвагу», двома медалями « За Бойові заслуги», медаллю «За взяття Кенігсберга», медаллю «За Перемогу над Німеччиною». Свій бойовий шлях завершив під Кенігсбергом.

Після закінчення війни продовжив службу в рядах Радянської Армії по липень місяць 1956 року. З 1948 року по 1952 рік служив у Східній Прусії, а потім, до кінця військової служби – в Білорусії в військовій частині Станкого Мінської області.

За станом здоров’я демобілізувався з рядів армії в званні підполковника. Після служби в армії, постійно проживав і працював у рідному Ржищеві.

Працював на посаді завідуючого відділом культури.  В період його перебування на цій посаді,був побудований кінотеатр «Дніпро».

Потім працював вихователем в тодішньому професійному училищі №14 ( нині це індустріально – педагогічний технікум).

Часто виступав зі своїми спогадами про роки війни перед учнями та молоддю Ржищева.

Помер 8 лютого 1975 року , похоронений у Ржищеві.

Кисленко Вероніка та Борисполець Артем.

(Слайд 9.)  Мій дід Кореняк Данило Гаврилович народився в грудні 1902 року в селі Білоцерківці Новобасанського повіту Чернігівської губернії (нині це село Білоцерківці Бобровицького району Чернігівської області) в сімї селянина- хлібороба.

До війни працював на власному полі,-а після створення колгоспу – у місцевому колгоспі. Кожного літа проходив військову перепідготовку в військових таборах. Коли почалася війна - на війні з першого дня. Спочатку воював на ІІІ Білоруському  фронті , а потім був переведений на І Білоруський фронт де служив в 380 зенітному артилерійському полку 31 зенітної дивізії. Був командиром кулеметного відділення. Військове звання – молодший сержант. Нагороджений багатьма медалями. 8 березня 1944 року власноручно збив фашистський літак типу Ю- 87. За цей подвиг указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 19 березня 1944року був нагороджений медаллю «За відвагу».

Мав осколкове поранення. До кінця життя носив у плечі осколки снаряду.

Звільняв від ворога Білорусію, форсував Віслу, визволяв Польщу, брав Берлін, де і завершив війну. За всі чотири роки війни жодну ніч не спав у хаті, але жодного разу не хворів простудними захворюваннями. Така була сила волі у наших бійців.

Після війни працював на цукровому заводі , а потім - у  колгоспі-столяром.

Помер Данило Гаврилович 29 вересня 2001 року в віці 99 років.

    Я дуже щаслива усвідомлювати, що члени моєї сім’ї належали до тих воїнів-визволителів, які врятували світ від «чорної смерті». Крамаренко Г.Г.

Учениця.    Дивлюсь на  фотографію, а на ній - старе, порізане зморшками обличчя, сиве волосся, старенькі руки, що переробили нескінченну роботу, і не можу повірити, що ця людина пройшла всю війну, перенесла всі нещастя й рани, проте це так. Переді мною – жива історія. Це мій прадідусь, який уже відійшов у вічність.  Моя сім'я часто згадує прадідуся, щороку збирається разом для святкування Дня Перемоги, переглядаючи його ордена, медалі та грамоти.

Прадідусю! Ми низько схиляємо голову та коліна перед твоїм подвигом. Ми щиро вдячні тобі за мужність, хоробрість і відвагу! Ми вважаємо тебе героєм, адже у цій перемозі є і твоя краплина крові.  Знай: ми твої спадкоємці, а значить – приймаємо естафету життя справжнього патріота своєї Вітчизни!

Учитель: (Слайд 10)

Все менше й менше залишається ветеранів серед нас. Ми - останнє покоління, яке ще може почути про Велику Вітчизняну війну від її учасників. І один із найголовніших наших обов'язків перед тими, хто залишився - пам'ятати про подвиги наших ветеранів. Ми повинні вміти шанувати, любити, поважати те, за що вони боролися і перемогли. Якби не героїзм цих людей – не було б нас, не було б України.